Модель Revell Бомбардувальник PV-1 Ventura

Lockheed Вентура був бомбардувальником та патрульним літаком Другої світової війни. Він був розроблений Lockheed Model 18 Lodestar, як заміна бомбардувальника Lockheed Hudson, перебував на озброєнні Королівських ВПС. У 1939 р. фірма "Локхід" вирішила поповнити своє сімейство швидкісних двомоторних пасажирських монопланів новою машиною великої пасажиромісткості. Це диктувалося логікою конкурентної боротьби з компанією Дуглас, що успішно продавала і США, і за кордоном свої DST і DC-3. Новий літак, названий L-18 "Лоудстар", використав багато елементів конструкції попереднього L-14, зокрема майже повністю крило. Зате фюзеляж був зовсім іншим, довшим та високим. Змінилися і його контури в хвостовій частині. Він дозволяв розмістити 15-18 (у L-14 - 12-14) пасажирів, а пізніше кількість місць у деяких варіантах довели до 26. Бажаючи догодити потенційним замовникам, підготували кілька модифікацій із різними моторами фірм "Пратт-Уітні" (L-18 -07, L-18-08, L-18-10, L-18-14) та "Райт" (L-18-40, L-18-50, L-18-56) потужністю від 490 до 650 л .с. Три досвідчені "Лоудстари" переробили із серійних L-14H. Найперший з них піднявся в небо 21 вересня 1939 р. Перша серійна машина злетіла 2 лютого 1940-го, коли в Європі вже йшла друга світова війна. Експлуатацію L-18 у березні розпочала авіакомпанія "Мід-Континент Ейрлайнз". Однак у США літак не набув великої популярності - більшість ліній вже міцно зайняли тихохідніші, але ємніші DC-3. Лише 43 машини (включаючи вдосконалені L-118 та L-218) вдалося продати різним компаніям. Найбільше - 12 штук - взяла "Пан-Амерікен". Ще 96 літаків прибудували за кордон, у тому числі 38 – до Великобританії та 29 – до Південної Африки.

Технічні характеристики:

• Країна виробника: Німеччина
• Масштаб: 1:48
• Рівень складності: Середній
• Довжина моделі, мм: 326
• Розмах крила, мм: 417

У комплект набору входить:

• 132 пластикових деталей
• декаль (наклейка)
• 1 рамка виконана із прозорого пластику (ліхтар кабіни)
• схема для фарбування моделі
• докладна інструкція англійською мовою

У травні 1941-го авіаційний корпус армії США (так тоді іменувалися американські ВПС) купив один L-18-20 (під маркою С-56) та три L-18-14 (як С-57), а пізніше ще 10 С- 57. Це були звичайні пасажирські літаки, якими возили штабних офіцерів.

Коли США вступили в другу світову, уряд реквізував для потреб військової авіації кілька "Лоудстарів" різних версій, як у авіакомпаній, так і на заводах. Залежно від типу двигунів їх позначили в армійській авіації С-56 та С-57, а у морській - R50-1 - R50-6. У 1941-1943 роках розгорнулося великосерійне виробництво подібних машин для військово-транспортних цілей. На замовлення ВПС побудували десять С-59, тридцять С-60 (з них 15 передали Великій Британії по ленд-лізу) і триста двадцять п'ять С-60А.

Вони мали спрощене обладнання пасажирської кабіни та посилену підлогу. Озброєння на цих літаках не було. Втім, біля С-60 та С-60А вікна кабіни мали гнізда для ведення вогню зі стрілецької зброї десанту. Майже такі ж 50 (переважно з моторами Райт R-1820) випускалися для морської авіації - їх зібрали близько 100 екземплярів. У лютому 1940-го британська закупівельна комісія у США запропонувала фірмі "Локхід" розробити на основі L-18 новий патрульний літак для берегового командування королівських ВПС, замовивши одразу 25 машин. У фірми вже набрався суттєвий досвід таких переробок.

Почалося все з L-212A – навчально-тренувального бомбардувальника, сконструйованого у 1938-му на замовлення ВПС Голландської Ост-Індії. Від базового шестимісного L-12A "Електра Джуніор" він відрізнявся практично лише нерухомим кулеметом попереду та напівсферичною туреллю під ще один кулемет зверху у хвостовій частині. 15 таких машин, зданих замовнику в 1939-1941 рр., взяли участь у початковій фазі війни на Тихому океані, патрулюючи прибережні води нинішньої Індонезії.

У червні 1938-го відбулося замовлення і на переробку іншого літака - L-14 "Супер Електра", який знадобився англійцям як навчальний бомбардувальник, морський розвідник і протичовновий. Цього разу зміни в конструкції були глибшими. У машини, названої спочатку В14, а потім В141 і L-214 "Хадсон", з'явився засклений ніс із кабіною штурмана-бомбардира, бомбовідсік під підлогою колишньої пасажирської кабіни, нові мотори, збільшені бензобаки та посилене порівняно з L-212 наступальне та оборонне стрілецьке озброєння. Ці машини з вересня 1939-го були на озброєнні англійських ВПС. "Хадсон", що відрізнявся надійністю і гарною дальністю, що дісталася йому від предка - пасажирського лайнера, виявився досить популярним і потрапив у бойовий стрій не тільки в Англії, а й у самих США - як A-28 та A-29 (з різним озброєнням) в армійській авіації та як РВО-1 – у ВМС. У 1941-му американці запропонували постачати A-29 каналами ленд-лізу і в СРСР, проте комісія під керівництвом М.М.Громова від нього відмовилася у зв'язку зі слабкою обороноздатністю машини (нашим був потрібен фронтовий бомбардувальник), відзначивши, однак, відмінну дальність та гарне обладнання. Партія A-28A потрапила до Бразилії, а A-29 та A-29A – до Китаю. Так що, приступаючи до проекту нового літака L-39, конструктори "Локхіда" вже мали значний досвід робіт такого роду та оцінки недоліків L-214 в експлуатації. Дещо утруднювало завдання висунуте англійцями вимогу максимальної уніфікації L-39 з "Хадсоном", але ж прискорювало впровадження у виробництво.